“Ця нагорода символізує перемогу всієї України, на яку ми дуже чекаємо, а образ, який я готувала, був українським, я використовувала три кольори – це жовтий, блакитний і білий. Це був 25 Чемпіонат світу з макіяжу”.

Ольга Левицька – успішна візажистка з Харкова. До повномасштабного вторгнення вона робила макіяж зіркам української естради. Оля працювала на показах Андре Тана, фестивалі “Велике весілля на Співочому полі”, конкурсі краси “Міс Україна Всесвіт”. Часто працюючи в столиці, вона ніколи не замислювалась над тим, аби покинути рідне місто:

“Харків – це любов. Харків – це дім. Моє місто – воно найкраще. Воно найчистіше, найкрасивіше. Воно в серці, воно в душі. Я жила дуже-дуже щасливе гармонійне життя. Готувалася до весілля, працювала в найкращому салоні в Харкові. Займалася дитиною, ходила майже кожен ранок до своєї мами на каву, тому що ми з нею найкращі подруги… Коли я почула перші вибухи, я зрозуміла, що це війна. Це дуже страшно, коли ти будиш свою дитину і кажеш: війна”. 

Візажистка з Харкова перемогла на чемпіонаті світу з макіяжу, аби надихнути сина жити далі

“Я був в такому шоці, що просто не знаю, як описати це словами. Коли я почув перший вибух, я дуже злякався. В мене калатало серце. Я зрозумів, що це не сон, це реальність”, – згадує хлопець. 

“Я сказала йому: одягайся в найтепліші речі, йди на кухню та збирай їжу, яка може нам знадобитися в укритті, – розповідає Ольга. – І потім він дістав свій подарунок, який приготував мені на 8 березня, і подарував його зі словами: “Мам, якщо ми помремо раніше, ніж 8-го березня, я хочу тобі його подарувати...”

Наступні пʼять днів мама та син прожили в паркінгу разом із сусідами та просто випадковими людьми. 

“Ми там були всі як одна родина. І коли хтось з господинь готував суп, то першими його отримували дітки по всьому паркінгу, а людей там було дуже багато, – згадує Ольга. –  Коли вже влучили в ОДА на площі Свободи, було таке враження, що підірвали будівлю поруч. Ми розуміли, що треба виїжджати. Коли ми їхали, бачили, як винищувач скинув бомбу на один із районів нашого міста. Наче кадр з якогось кіно. І на той момент мозок відмовлявся вірити в те, що ми це бачимо”.

“Коли ми їхали в авто, я сидів позаду і бачив, як мамі стає все гірше, вона плакала. Я брав її за плече та казав, що типу, мам, не парся, все буде добре”, – каже Володимир. 

Вони їхали на Закарпаття пʼять днів – Оля, її син, її батьки та колишній хлопець. 

“Брат підвіз нас до однієї з хатин і сказав: “Виходьте, вам сюди”. Ми зайшли в хату. Нас зустріла дуже приємна бабуся, вона посміхалася, стіл був накритий, – пригадує Оля, не стримуючи сліз. –  І бабуся сказала: “Дітки, сідайте, будете жити в нас”. Так ми лишилися в баби Марії”. 

Ольга назавжди запам'ятає свій перший заробіток на Закарпатті – ті 70 гривень зробили її щасливою: “Я розуміла, що я вийшла на цю роботу не заради грошей, а заради того, щоб спілкуватися з жінками, допомагати їм і вислуховувати їхні історії. Поки я робила брови, макіяж дівчатам, ми дуже багато розмовляли, плакали, обіймалися, підтримували одна одну”. 

“Це були розмови про війну, – каже Анна Мартін, клієнтка Ольги в Хусті. –  Ми ділилися своїми емоціями, переживаннями. Я сама з Ірпеня і весь цей час не могла прийти до тями. Потім зрозуміла, що треба якось адаптуватися, що було б непогано почати з себе. І коли я побачила себе в дзеркалі, я вперше за цей час посміхнулася. Я зрозуміла, що для жінки це необхідність, щоб підтримувати себе в нормальному ресурсному стані”. 

“Я зрозуміла, що я знов на своєму місці, що я повертаю дівчатам та жінкам відчуття, що ми і нині красиві, якими були до війни, – пригадує Ольга. –  Однак, того ж часу настрій сина погіршився. Я ходила на роботу кожен день і там багато часу проводила. А він залишався сам, просив, щоб я була більше з ним. Почав плакати, проситися додому”.

“В мене був стан такий, що я дуже боявся за маму. Я молився, щоб з нею нічого не сталося. Постійно хвилювався і думав про це”, – згадує тодішню тривогу хлопець. 

Тож, всупереч війні, під час вимушеної евакуації до Закарпаття, Ольга вирішила, що їде до Австрії на всесвітній чемпіонат з макіяжу: “Я вирішила їхати, щоб показати дитині, що ні в якому разі не можна опускати руки, не можна сумувати за тим, що в тебе колись було – треба йти вперед. Цього року потрапити на Чемпіонат світу з макіяжу було легко, тому що вони зробили спеціальну пропозицію для українців – можна було брати участь безкоштовно”.

“Коли ми з мамою приїхали до Австрії, тоді я розслабився, бо відчув, що і я, і мама – ми в безпеці”, – каже Володимир. 

Щойно українські б'юті-бренди дізналися про ініціативу Олі, вони безкоштовно надали їй косметику. Але не менш важливим було знайти модель: “Оскільки в мене моделі не було, мені було дуже важко зорієнтуватися і зрозуміти, як буде виглядати мій образ на дівчинці, яку я ще не бачила”. 

Тож, образ для чемпіонату майстриня створювала наосліп. І вже в Австрії, напередодні змагання, колеги з бʼюті-сфери познайомили Ольгу з киянкою Маргаритою Чернецькою – 14-річною дівчиною, яка разом із родиною втекла сюди від війни. 

“Це був мій перший досвід в ролі моделі. Я брала участь в цьому безкоштовно. Мені потрібно було вийти на подіум, і я, звісно, трохи хвилювалась. Проте, коли вийшла, зрозуміла, що все добре. Я відчувала радість, гордість за те, що я представляла образ України”.

“У нас була дуже цікава номінація – “Міжгалактична червона доріжка”, і моя модель йшла остання, – розповідає Ольга. – І коли вона вже пройшла, а мій син стояв поруч зі мною з прапором, я йому сказала: “Сину, біжи!”. І коли він біг по цій сцені, люди аплодували йому більше, ніж всім моделям. Я побачила його посмішку, знов дитячу, знов таку щасливу! І я зрозуміла, що зробила все правильно. Я повернула його до життя”.

“Коли я вибіг на сцену з прапором України і побачив цих всіх людей, я відчув себе вільним, – каже хлопець. – Тоді я зрозумів, що перемога в чемпіонаті буде нашою”. 

Ольга поверталася в Україну не лише переможницею – вона поверталася окриленою. Її професія продовжує існувати, а її син заново відчув життя: “Через три місяці мене запросили на Чемпіонат світу, але у Фінляндію. Я вже поїхала туди у ролі судді, працювала разом з тими членами журі, які були в Австрії, які виставляли оцінки моїй роботі. Я вже отримала запрошення бути суддею у 2023-му і у 2024-му роках. Мене запросили працювати до Варшави, в один з найкращих салонів, але я відмовилася, тому що я хочу залишатися в Україні”.

Харківський салон краси, в якому Ольга працювала до війни, наразі переїхав до Києва. Нарешті майстриня почувається не лише вдома, а й на своєму місці. Ексклюзивно для проєкту “Жити далі” Оля створює образ “Магічна перлина” – разом із Маргаритою Чернецькою, яка вже повернулася до рідного Києва і після переможного дебюту в Австрії хоче працювати в моделінгу. 

“Моя порада для тих, хто опинився в скруті або зневірився в собі, –  стати перед дзеркалом, подивитися на себе широко відкритими очима і сказати: “Я можу, і ніхто за мене це не зробить, тільки я”, – переконана Ольга Левицька. 

Джерело