26-річний Ігор Крайс з Чернівців до повномасштабного вторгнення займався інженерною справою — мав невеличку майстерню та обслуговував підприємства. На початку березня він став добровольцем Збройних Сил України. Свою майстерню змінив на мобільну — облаштовану в радянському ЗІЛі-131. Тепер на різних напрямах виготовляє деталі до мінометів та іншої зброї.

Військовий з бригадою тримали оборону на Запорізькому напряму, згодом — були на Херсонькому напрямку правобережжя Дніпра. Наразі військовий з побратимами їздить машиною по фронту, аби ремонтувати та обслуговувати усі міномети. В інтерв'ю Суспільному Ігор розповів, чому вирішив йти на фронт у перші дні війни та скільки зброї доводиться ремонтувати.

— Чому пішли на фронт добровольцем?

— Це рішення прийняв на початку цього повномасштабного вторгнення. Якщо є щось, що ти зобов’язаний виконувати перед державою, то це якраз той момент, коли потрібно було діяти рішуче.

— Як на Ваше рішення відреагували рідні?

— У таких рішеннях для мене не було можливості та бажання радитись з усією родиною, я прийняв рішення сам для себе. Сказав усім перед відправкою. В основному чув слова підтримки. Звісно, їм теж було непросто. Я заспокоюю рідних, кажу, що у мене завжди все добре, але воно насправді так і є.

— Яка у вас посада?

— Я старший майстер, обслуговую і ремонтую озброєння у нашій бригаді. Працюю у майстерні, яку облаштували на базі автомобіля ЗІЛ-131. Там є свій токарний станок, це повністю комплектована військова майстерня. Коли ми сюди тільки потрапили, нас розпитували, у кого які уміння, досвід. У батальйоні не так багато людей, хто міг би працювати за токарним станком, тому командування одразу вернуло на це увагу.

Спочатку я пропрацював за токарним станком, а потім переросло в ремонт безпосередньо озброєння. Наразі я займаюсь ремонтом мінометами, мінометним озброєнням. Тобто моя цивільна професія дуже пригодилась і стала корисною на війні. У мене є багато досвіду у роботі з металообробним обладнанням, виготовленням різних деталей. Тепер застосовую його безпосередньо на фронті в умовах війни.

— Скільки зброї доводиться ремонтувати?

— По-різному, залежить від інтенсивності використання, буває по-різному. Якщо міномети працюють постійно, то часто 120-ті, 82-гі потребують ремонту. Зазвичай потрібно помити, змастити, а інколи — замінити, виготовити деталі. Бувають такі випадки, коли ми можемо замовити деталь, але здебільшого немає часу на доставку, замовлення. Все потрібно виготовляти безпосередньо в майстерні.

Можемо ремонтувати більше десятка озброєння на тиждень, деколи — 3-4 в день. А інколи тиждень ми займаємось іншими видами зброї. Якщо у нас сьогодні пауза, то ми підключаємось до інших хлопців, виїзних бригад, які на місці ремонтують техніку. Або до хлопців, які займаються стрілецьким озброєнням чи пушками.

— Чи маєте військову освіту або воєнну кафедру?

— Ні. Хоча колись хотів, але це швидше такі хлопчачі мрії дитинства. Все одно мені більше подобалась інженерія, була більш прикладною.

Через два тижні, як я потрапив у військову частину, ми вже були в зоні ведення бойових дій. Але в мене випала доля так, що я потрапив саме в ремонто-відновлювальний батальйон, і моя цивільна справа абсолютно пересікається до військової професії, тому я одразу міг виконувати всі потрібні завдання.

— Чому обрали позивний EASY?

— З англійської це слово означає "легко". Я і сам собі, й багато хто бажав мені легкої служби, коли я йшов на війну. А якщо українською писати "ІЗІ", то схоже на 131 — це та майстерня, в якій я працюю. Є позивні, які використовують в підрозділі, всередині роти, а є позивні, які використовувати по рації. Останні мають звучати чітко, тому часто короткі позивні забраковують. Тому у мене ще є 131. Ізі та сто тридцять перший — це одна людина.

— У вас двоє братів. Як вони відреагували на ваше рішення йти на війну?

— Мій старший брат досить давно проживає в Нью-Йорку, він мене підтримав дуже сильно. Це він розповів усім моїм і нашим друзям, що я зробив такий вибір. Він мені допомагав часто і дуже багато, ще з самого початку війни. Молодший брат також солідарний зі мною в моєму виборі, він зараз вдома з батьками й допомагає.

— Ваш батько — представник єврейської громади Чернівців, має єврейське походження, а матір — українка. Якою ви бачите свою національну ідентичність?

— Здебільшого я все ж вважаю себе українським євреєм. Хоча я був вихований більше в єврейській релігійній традиції, але це моя країна, де я народився і де я бачу своє майбутнє. У питанні захисту своєї країни я в першу чергу — українець. Хоча дуже люблю, шаную, поважаю державу Ізраїль, це мій другий дім, але моє життя, моє майбутнє, я наразі бачу тут.

— Чи дотримуєтесь тих релігійних традицій, в яких вас виховували?

— У мене свої домовленості з Богом. І поки що ми поставили їх на паузу.

— Який момент за час Вашого перебування на фронті був найважчим?

— Морально, психологічно було найважче, коли ми їхали в ешелоні з Закарпаття на східну Україну. Ми проїжджали й через Львівщину, де були постійні ракетні удари, в той момент якраз недалеко від нашого ешелону. І ми проїжджали Київ, коли на нього тоді ще наступали російські військові. Тоді час тягнувся найдовше, це було повне нерозуміння, що, де і як буде.

І досить швидко все відбувалося: тебе вдягнули, дали зброю і ти вже в ешелоні їдеш з абсолютно незнайомими людьми. Це незвична ситуація для тебе в цілому. Тобто морально було найважче тоді. Хоча траплялися і набагато важчі моменти, але вони вже переживались з більшим розумінням. Найстрашніше було тоді, коли ти нічого не розумів.

— А що було найлегше?

— Для мене це поки що очікування того, як з перемогою усі повертаємось додому. Це те, що мені допомагає спокійно засинати й робити свою справу впевнено. Це для мене таке полегшення, що рано чи пізно, скоріше — рано, це відбудеться.

— Який Ваш побут на війні?

— По-різному. Коли нас жило багато, на, умовно, промислових об’єктах, все здебільшого централізовано. А останнім часом ми більш мобільні, ми ділимось на менші групи. Це і для нашої безпеки, і для мобільності того самого ремонту й обслуговування. Тому весь побут лягає на нас, але ми з цим добре пораємось. У нас дуже класна команда. Є ті, хто відповідають за кухню, або, наприклад, ті, хто відповідає за дрова. Це для нас не проблема, абсолютно.

Що відомо Директор синагоги у Чернівцях Михайло Крайс — батько Ігоря — з початку повномасштабного вторгнення відкрив двері синагоги для вимушених переселенців. Там вже зупинялось кілька тисяч українців з небезпечних регіонів. Читайте також

"Якщо люди в тилу радіють життю — я добре виконую свою роботу". Інтерв’ю з добровольцем з Чернівців, який звільняв Лиман

Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини

Станьте частиною Суспільне Чернівці: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села. Пишіть нам на пошту редакції новин: [email protected]

Джерело