Переселенка з Донеччини Лідія Переварюха знайшла роботу в Тернополі. Жінка прибирає в одному з тренажерних залів міста. Вона розповіла Суспільному, що змінивши місце проживання, шукала роботу саме прибиральниці.

За її словами, жила в селі Орлинське, була домогосподаркою. Її чоловік займався фермерством.

"Ми мали комбайн, трактори. У нас непогано йшли справи. Мали гарний будинок, як для села, всі зручності. Все було".

За словами жінки, російські військові зайшли в їхнє село 24 лютого.

"3-го березня ми побачили, як через наше село їдуть великі російські колони. Це був жах. Вони їхали настільки швидко і їх було так багато, пів дня вони точно їхали. Ми сиділи цілий тиждень у підвалі. Підвал був сирий, тоді йшли дощі. Ми не дуже якось вірили, що війна розпочнеться, то не дуже готувалися до цього, але встигли перенести якісь речі туди і ми майже не виходили, тому що це були потужні вистріли. Вони заїхали до нас у село танками, майже у кожному дворі вони стояли цими танками. Інколи, ми виходили з підвалу і бачили, як всі ближні села просто горіли в вогні", – розповіла Лідія Переварюха.

Ні зв’язку, ні інтернету в селі не було. 9 березня до жінки прибіг племінник і сказав, що потрібно виїжджати, бо окупанти планують підірвати міст, через який можна евакуюватися. Речі зібрали за 15 хвилин.

"Ми в машину поклали багато непотрібних речей. А те, що треба не взяли. Донька взяла фотографії, вона молодець! Вона взяла фото бабусі, це мама чоловіка. Фотографії, то ж цінність, а вона її взяла. І вона у нас є. Я вдячна їй, що у нас така пам’ять лишилася".

Родина вирішили їхати до родичів на Тернопільщину. Спочатку жили у них, тепер орендують квартиру.

"Нас тоді 15 машин виїхало. Майже чотири місяці жили у родичів, а потім зрозуміли, що це затяглося надовго й почали знімати квартиру. Важко було, як приїхали, мені весь час хотілося бути серед людей. Мені весь час хотілось плакати".

В березні, захищаючи "Азовсталь", загинув зять Лідії.

"У доньки загинув чоловік, це також було боляче. Він загинув 27-го березня, але ми похоронили його зовсім недавно тут, в Тернополі".

Могила Андрія Барського на Микулинецькому кладовищі.

Лідія Переварюха каже, що їхній будинок вцілів, але в ньому жили окупанти.

"Ми дуже рідко, але виходимо на зв'язок з людьми з нашого села. Домівка наша поки що ціла, але там кожного дня обстріли. Нам дуже сусіди допомагають. Так ми і живемо зараз. Я знайшла роботу тут, працюю. Мені дуже хочеться просто бути серед людей, бо дуже важко залишатися із своїми думками наодинці. Моя робота починається з того, що я виношу сміття. Потім прибираю жіночу кімнату й чоловічу. Мию сходи й у мене починається протирання тренажерів. Витираю раз у день, але їх тут багато і до обіду я це роблю. Так до шести годин я працюю. Підтримую порядок, щоб було чисто".

Де житимуть після війни поки не вирішили.

"Нам Тернопіль дуже подобається. Донька до війни жила з чоловіком жили в Маріуполі. Але зараз, оскільки війна там, вона не планує вже повертатися, бо тут чоловік похоронений. Вона планує жити тут. Чоловік дуже хоче повернутись додому, бо там його робота, він дуже хоче туди. А для мене Тернопіль – це вже як друга домівка".

Читайте також На Тернопільщині переселенці з Харкова відкрили кав’ярню

Джерело