Про найскладнішу операцію, втрати противника та коли можуть бути приємні звістки по Криму – розповів Герой України, сержант 131 розвідувального батальйону Андрій Орлов в етері проєкту "Хто з Мірошниченко" на "5 каналі.
Андрію, за що ви отримали звання Героя України? Це була окрема операція чи загалом за події на Херсонщині?
Це не було за якусь окрему операцію. Це було за події на Херсонщині. Ми брали участь у декількох операціях і під час цих операцій відбувались "деякі події", за які я отримав це звання. Це був і порятунок поранених бійців, і досить вдала операція по визволенню одного селища, бо нас там не чекали, а ми туди "приперлись" і що? Правильно.. селище наше.
А коли президент вам вручав звання, це було 14 листопада у Херсоні, для вас це було очікувано?
Ні. Мені зателефонували за день до цього і сказали, щоб я був у певному місці у певний час. Мовляв, буде нагородження. Я навіть не очікував, що то буде президент. Я думав, може керівництво ОК, або вископоставлені генерали, але не президент. Ми приїхали в Херсон і лише там я дізнався, що буде президент. Побачив себе першим у списку. Не знав, яку нагороду буду отримувати. Це мене приголомшило. Я не очікував. Це був великий сюрприз для мене.
А це ваша перша нагорода?
Я служив у Нацгвардії з 2014 року. І маю відзнаки Нацгвардії. Отримав від командувача тоді відзнаки. І все.
Розкажіть свою історію. Ви були лише в Нацгвардії і ви не військова людина?
Я не військовий. Займався менеджерською діяльністю. Працював у багатьох міжнародних компаніях. І у мене загострилося почуття справедливості, коли почалась АТО. Я долучився до лав добровольчого батальйону, де прослужив з 2014 року по 2016. І потім коли все устаткувалось, ми залишались на своїх позиціях, супротивник на своїх. І тоді мені жінка сказала: або я, або війна. І я подумав-подумав і повернувся додому. Але як моя каска, як мій бронік, як моя снаряга, усе лишилося, бо було досить чітко зрозуміло, що усе це не закінчиться. Після анексії Криму, після війни на Донбасі це так не закінчиться. Колись то воно буде..
На момент повномасштабного вторгнення рф, ви де перебували?
Я був в Іраку.. в Багдаді. Працював охоронцем на одну міжнародну компанію і домовився, що я закінчую контракт раніше. Це європейська компанія, вони мене зрозуміли, і я поїхав, прилетів до Берліна, з Берліна до Варшави, "підчепив" товариша, з яким ми були на Донбасі з 2014-2016 року і все. Так і пішли у 131 розвідувальний батальйон.
Ви розвідник і снайпер?
У 2016 році я навчався у Національній Гвардії у школі снайперів і був заступником взводу снайперів.
Складно було на Херсонському напрямку? У чому була найбільша складність для вас на Херсонщині?
Миколаївську і Херсонську область розділяє річка Інгулець. І наводити мости було неможливо, оскільки з травня місяця вони знаходились в кілометрі від річки. Тільки в травні ми їх відштовхнули від тієї річки і кожен раз коли нам треба було йти на завдання, нам треба було форсувати цю річку. Добре, що це було літо. Бо частенько ми форсували просто вбрід. Зброю над собою, рюкзак за плечима і вбрід. На початку літа були дощі, була досить прохолодна погода, як для Херсонщини. То було непереливки після форсування ночувати під дощем. Ніяк не зігрієшся, ніяк не висохнеш. Тобто це і для мене, і для мого напрямку це була складність. Також Херсон це край полів і там дуже вузькі і дуже тонкі посадки дерев. Акація і все. І вони просто вщент розтрощені ворожою артилерією і ти маєш пересуватися там, ховатися якось від ворожих квадрокоптерів. Тобто були свої нюанси.
Військові ЗСУ з Херсонського напрямку казали, що саме там були зосередженні потужні військові російські. І спецура, і десантники. Якого ворога ви побачили на Херсонщині?
Той ворог, з яким я зіткнувся лицем до лиця, я не можу сказати про його причетність до певної структури. Бо у них ми не знайшли документів. Але вони (ред. – окупанти) не здавались у полон. Місцеві кажуть, що це були "вагнерівці". Я не можу підтвердити. У тому селі було знищено пару військових високопосадовців (ред. – рф) . Тобто мабуть це не "вагнерівці", це були розвідники. І Херсон для них (ред. – окупантів) важливий, бо це ворота до контролю шляхів на Крим. Тобто ви знаєте, що після визволення Херсонщини "Хаймарси" вже дотягуються до Армянська. Тобто ми вже націлені на цей перешийок на півострів. Вони будуть його "захищати". Херсон це електрика в Крим, це вода в Крим. Хто панує над цим регіоном, той контролює Крим. Як ми раніше контролювали. Вони (ред. – рашисти) ж пам'ятають ті блекаути. Як вони наповнювали дощовою водою водосховища в Криму і так далі. І вони перед самим відступом з Херсонщини, що було цікаво, збільшили своє угрупування. Вони ввели додаткові батальйонно-тактичні групи і були деякі сумніви, чи зможемо ми зайняти Херсон саме зараз, тобто до нового року.
Ви сказали, що вони (ред. – окупанти) не хотіли здаватися у полон. То вони намагалися себе вбити?
У "вагнерівців є така".. не хочу робити їм зайву рекламу. Ті полонені там щось розмовляли, що у них дві гранати, одна для себе одна для ворога. Чесно, ці дві гранати полетіли у мене. Він не зміг підірвати себе.
Можете детальніше розказати про цю історію….
Ми щоб полегшити собі задачу пропонували їм (ред. – окупантам) здатися у полон. Ми казали, здавайтесь. Ми вас обміняємо. Вони не захотіли здаватись. І поранені також відкидувались гранатами. Вони самі зробили свій вибір.
А поранення ви коли отримали?
Найбільш смішне, що ніхто не знав про моє поранення з родичів, із близьких. Я тримав це в секреті. І його розповів Офіс президента, коли нагороджував мене. Про це не знав ні мій син, ні моя мати. Ніхто не знав. І тут: алло, що за поранення? І багато знаків запитання. І потім – "я кричу". Це від мами було.
Ну ви хоч вибачились перед мамою?
Звісно, ну навіщо я буду трепати їй нерви. Зараз вони знає, але в такому контексті, що вдихнула, видихнула.. Усе добре.
Ви почали говорити, що був період, коли збільшувався російський контенгет і ви розуміли, що важче буде проводити операції?
Ми розуміли, що ми можемо проводити операції. Але було ясно, що це затягнеться. Питання в тому, що ми їх (ред. – окупантів) знищимо не стоїть. Питання: коли? Тобто ми їх (ред. – окупантів) знищимо в будь-якому випадку. Ми йдемо, наступаємо, давимо. На Харківщині ми зробили такий собі "бліц-криг". А на Херсонщині ми від початку розбивали їхню логістику.. Ми їх видавлювали. Були декілька спроб наступу і ми намагались прорвати їх позиції і завершити наступ біля берегів Дніпра. Так, з кожною спробою ми відбивали кілометрів 10 нашої території. І я не кажу про маленькі виступи, це вся лінія фронт зсувалася ближче до Дніпра. Так, ми втрачали хлопців, це було важко. Вони захищались, а наступаючі сили завжди втрачають більше. Але правильно сплановані дії, правильні точкові удари високоточними припасами, дякуючи нашим партнерам за "Хаймарси", за смартбоєприпаси, за "Ескалібури".. робили свою роботу так, як потрібно. Збройні сили України увійдуть в історію, бо у нас не так багато боєприпасів, але ми працювали точково і точно.
Ви можете розказати про найскладнішу операцію, яку провів ваш розвідзагін. І ви зокрема.
Одне селище штурмували сили піхоти. І вище командування ніяк не могло отримати справді оперативну інформацію звідти і вирішили, що наша група має вийти і з'ясувати, що відбувається у тому селищі, яке штурмують сили піхоти. І ми туди пішли втрьох. І ми дійшли до того селища і вирішили, що будемо штурмувати наступну вулицю і штурмуватимемо втрьох і піхотинці, які бодались там вже другу добу.. і от ми зробили це. Але потім щось пішло не так і ми отримали наказ виходити на підготовлені позиції. Піхота вийшла і ми за ними. Потім вони зайшли з десантниками і змогли їх (ред. – окупантів) видавити. Це було здорово. Здорово, коли ми втрьох зайшли в то село, підтягнули за собою піхоту і почали наступ. Це було круто.
А чи багато втрат противник мав на Херсонському напрямку?
Так. Взнаки давались точкові удари по логістичних центрах. По скупченню їхніх (ред. – ворожих) БК, по розташуванню особового складу. Тобто ми брали в полон. Ми знаходили листування і судячи з них і розповідей полонених, вони втрачали дуже багато. Ну от по листуванню бачили: "ми залетіли на Херсонський напрямок і от ми зараз будемо "мочити" хохлів". Минає тиждень.. "нас тут так розп***овують", я незнаю, куди діватись, я вижив після "Хаймарсів", а той і той не вижив". Тобто ми їх валили здорово.
Але вони (ред. – рашисти) ж там окопались. І ми думали, що вони стоятимуть там до останнього. Що сталося?
А щось сталося. Щось таке відбулося. Просто "друга армія світу" вирішила зробити "черговий жест доброї волі".. При евакуації їхні колони накривались на мосту на Антонівському, там вони побудували переправи. Чесно кажучи, ми намагалися їх наздогнати. Село за селом. Зайшли в ту саму Снігурівку, питаємо: "де вони". "Вони там то і там то". Летимо туди. Їх там вже нема. Але зайти туди парадом ми не можемо. Ми маємо підійти, розвідати спочатку. Розвідали. Нема. Летимо в друге село. Нема. Тільки пішли. Ми вранці залітаємо, а нам тільки вночі кажуть, що вийшли колони.
Ви згадали про Снігурівку. Ваш батайльон там піднімав прапор там. Як люди зустрічали?
В Снігурівку ми заходили досить повільно. Була ж інформація, що вони вийшли. Ми під'їжджаємо до Снігурівки на машинах і бачимо піхоту. І піхота нам каже, що вони там ще є. Ну добре. Туман. Ранок. Заїжджаємо. Бабулька іде на нас, вона ще не роз
Джерело
