Від початку повномасштабного вторгнення росіяни вивезли на свою територію 1,3 млн українців. Такі дані станом на 19 травня наводить Уповноважена з прав людини Людмила Денісова. Суспільне поговорило із двома свідками й учасниками примусової депортації через що довелося пройти їм та їхнім родинам.

Наталія 15 березня змогла вибратися із Маріуполя. Її мати Альона, який 82 роки, вже понад місяць перебуває на території Росії.

"Просто хотілося померти, але щоб не боляче"

Наш дім найпершим розбомбили у Маріуполі. Ми якраз вийшли до мами заночувати, так і залишилися у неї жити. В якийсь момент почули по радіо, що буде "зелений коридор" для приватних машин, вирішили — треба їхати. Збір людей для евакуації відбувався недалеко від Драматичного театру. Нас привезли і сказали: "Чекайте, коли дозволять "зелений коридор". Чекати довелося 13 днів. Ви не уявляєте, як довго іде час від 6 вечора до 6 ранку, коли у комендантську годину, навіть свічку не можна запалити. Бомблять. Ми тихо сиділи і чекали.

"Їжу готували на польовій кухні, під бомбардуваннями. Медсестри діставали осколки у молодих хлопців, які волонтерили на кухні".

Перший час ще намагалися виходити з підвалів, а потім люди вже або боялися, або просто сил не вистачало. Нам хотілося померти, але щоб не боляче, щоб не під завалами залишитися. Спали взуті по черзі з чоловіком, хоча там всеодно неможливо заснути. Вибухи весь час були, бомбардування і все це поряд. Вікна у нас вилетіли, на вулиці -10 градусів.

"Я пишу: "Мама, це ти?". Отримую відповідь: "Ні, ми з вашою мамою сиділи на одному стільці".

Їжу готували на польовій кухні, під бомбардуваннями. Медсестри діставали осколки у молодих хлопців, які волонтерили на кухні. Кожен допомагав, як міг. У нас була лікарка, яка обслуговувала всіх бабусь, дітей із 40-градусною температурою і діареєю. Води не було. Двічі на день нам давали кип'яток. Двічі на день робили суп. На вечір дітям діставалася ще й сосиска

Коли нас було 200, нагодувати усіх було не так вже і складно, а коли стало тисячу — виникли проблеми. Дві сорокалітрові каструлі ми спустошували за 5 хвилин, розливаючи по одному черпаку. Один раз випав сніг і ми зраділи, що можемо його розтопити. Ми тоді здобули багато води.

Каналізація не працювала. Доводилось ходити в туалет на вулицю. А уявіть, коли поряд весь час осколки літають. Ми намагалися нічого не їсти. В мене почалися спазми.

Під кінець почало закінчуватися найважливіше: вода і їжа. Люди обмінювали різні речі на їжу. Кажуть: "В мене діти вже два дні не їли". Важко було тим людям, де не були дружні сусіди. Там, де під'їзди об'єднувалися, люди виживали. Одне одному передавали необхідне з підвалу у підвал.

Читайте також: Росіяни заходили розслаблено, саме тут був перший бій — інтерв'ю з мером Ірпеня Маркушиним

Люди гинули просто у квартирах. Ховати їх було нікому. Їх просто намагалися закрити, загорнути в якісь ковдри, щоб собаки не порвали, щоб не було видно цього жаху.

В таких умовах ми просиділи від 2 до 15 березня в очікуванні евакуації. Мама їхати не захотіла, була у себе в квартирі. Вона боялася поїздок, бо хворіла. Для неї обстріли були менш страшними ніж дорога. Боялася, що не витримає.

"Ми в Новоазовську у фільтраційному таборі"

Мама ще в Маріуполі говорила мені: "Наташа, все зі мною добре, я жива, напевно тут залишатимусь. Ти не хвилюйся. Я у підвалі живу. В будинку у нас все організовано". А потім через декілька днів приходить повідомлення: "Це пише ваша мама. Ми в Новоазовську у фільтраційному таборі". Я цій жінці на наступний день пишу: "Мама, це ти?". Отримую відповідь: "Ні, ми з вашою мамою сиділи на одному стільці".

Вона розповіла, що їх відправили у Донецьк. Зв’язку з мамою не було. У Донецьку я знайшла маминих знайомих, які працювали з нею, коли вона була медсестрою. Пишуть: "Мама в будинку ветеранів, не хвилюйся, вона почувається нормально, тільки кашляє". Мене це так налякало, я подумала — кому потрібна хвора людина? Я так розплакалася, коли це читала. Згадала, як у нас одна бабуся кашляла в укритті, мочилася під себе через холод і як люди боялися, що у неї туберкульоз. Боялися підходити. Згодом ми з'ясували, що це у неї сердечне захворювання. І ця бабуся бідна сиділа сама в найхолодніших місцях. Я боялася, що маму чекає така ж доля.

Потім знайомі написали, що маму відправлятимуть у Москву і якщо у нас є родичі в Росії, то вони зможуть її забрати. Я зв’язалася з нашою родиною в Москві, вони вже чекали її. Потім пишуть: "А де ж мама?". Я починаю на всі номера дзвонити — вони вже не активні.

"Документи забирали здебільшого в молодих"

В якийсь момент родичі говорять: "З якогось номера мама подзвонила і сказала, що буде Астрахані. Там їм якусь мають призначити виплату в рублях". Мама і досі в Астрахані. Ніби, в лікарні. Разом із нею люди, які потребують замісно-підтримувальної терапії, лікування ВІЛ інфекції. У них немає життєво-необхідних медикаментів.

Зв’язок із мамою односторонній: вона мені дзвонити може, а я їй — ні. Інтернет вона не освоїла. Нещодавно надіслала повідомлення, де попросила якось узяти її документи, свідоцтво про народження. Чи забирали у неї її українські документи, я не знаю. Але знаю інші випадки, коли у жінки 45 років, яка працювала на "Азовсталі", забрали документи і відвезли в Тамбов працювати у теплиці, без права виїзду на два роки.

"Фільтрація тривала повільно. Росіяни приймали по 10-12 людей в день, працювали по 5-6 годин".

Документи забирали здебільшого в молодих. Цю жінку з "Азовсталі" в наручниках дві доби тримали. Потім вона перебувала у Новоазовській в’язниці через те, що росіяни знайшли у неї в сумці препарат без упаковки. Вони дуже довго перевіряють людей. В чоловіків шукають патріотичні татуювання, сліди від бронежилетів. Навіть коли ми "зеленим коридором" їхали, чоловіків на кожному блок-посту виводили.

І таких історій багато. Люди пишуть мені, просять допомогти вибратися, надсилають світлини тих місць, куди їх відправляють. Інша жінка, яку теж евакуювали, написала мені, що вони вирвалися у Мангуш під Маріуполем. Там були тисячі мешканців міста, які чекали фільтрації. Вона тривала повільно. Росіяни приймали по 10-12 людей в день, працювали по 5-6 годин.

Ті мої знайомі, які пройшли депортацію, розповідають, що це відбувається без права вибору. Просто з бомбосховища людей виводили, тримаючи в руках автомати, і вивозили автобусами. Деякі навіть речі не встигали узяти, тварин залишили.

Читайте також: Вона допомогла дістати з-під завалів 66 жінок, дітей, літніх людей. Історія парамедикині Тайри, яка потрапила у полон РФ

Родіона теж депортували із Маріуполя разом із дружиною і трирічним сином Тимофієм. Втім йому вдалося вибратися й виїхати в Естонію. Називати прізвище чоловік побоюється. Він пройшов і фільтрацію, і табір в Росії, і втечу через пів країни.

"Було три напрямки: Крим, Ростов, Донецька область"

З Маріуполя ми виїжджали десь 17 березня. В нас був так званий "односторонній коридор" — депортаційний, в сторону Росії. Нам сказали: "Ви або залишаєтесь під вибухами, або їдете". В мене родина, ми довгий час жили у підвалі, дитина захворіла. Вибір був очевидний.

"Реєстрували, брали паспорт і питали: "Куди ви їдете далі?". Ми говорили: "Не знаємо".

Автобуси відправлялися від станції переливання крові у Маріуполі. Було три напрямки: Донецька область, Крим і Ростов. Так нам сказав військовий, який прийшов з автоматом у підвал. Спершу ми поїхали на Вугледар. На блокпостах роздягали, ледь не в труси заглядали, оглядали особисті речі. Дуже нахабно і упереджено спілкувалися.

"У всіх таксистів на брелоках літера Z, вони говорять: "Ви отримали те, що заслужили".

У Вугледарі — фільтраційний табір. Потік людей важко описати. Безмежна кількість. Автобуси з Маріуполя їхали і їхали. Хто на сходах спав, хто в підвалах. Там просто реєстрували, брали паспорт і питали: "Куди ви їдете далі?". Ми говорили: "Не знаємо".

Фільтраційні табори потрібні, щоб зрозуміти кого куди відправляти. Вони за таким принципом робили: спершу відправляли в найближчі міста в РФ, а потім все далі й далі везли. Спершу був Ростов, потім Таганрог, Ярославль, далі — Тула.

У деяких забирали українські паспорти. Такі ж історії я чув від друзів, яких відвезли у Крим. Родину не випустили далі з півострова, хоча по них приїхали. Їм росіяни сказали: "Ви тут залишатиметесь до кінця війни".

Для нас фільтраційний табір був лише початком шляху. На наступний день приїхала колона із 9 автобусів. Був хаос, люди ледь не билися. Стоїть людей 700 і ти не знаєш що робити. Ми із дружиною і дитиною чотири години на вітрі простояли.

Читайте також: "Готуються до останнього бою, бо не вірять у дипломатію". Що розповіли дружини бійців "Азовсталі"

Коли всі зайшли в автобуси, ми у супроводі російських військових попереду і швидкої позаду поїхали полями в сторону "кордону" так званої "ДНР" і Росії, до Новоазовська. Їхали 5-6 годин, хоча там рукою подати. Возили нас об’їзними шляхами, один автобус дорогою загубився.

"17 вагонів. Спецсклад. Жодних прав"

Ми до останнього не знали куди їдемо. Говорили, в Ростов, а виявилося що в Таганрог. Там нас привезли в якийсь університет, де у спортзалі жило 200 людей. Ми там пробули 3 години і приїхав новий автобус. Нам сказали, що вивозитимуть у Володимирську область — це Північна частина Росії. Привезли на залізничний вокзал і далі ми поїхали кількістю 17 вагонів спецскладу. Це коли при зупинках люди не мають права виходити, в них в принципі немає жодних прав. Весь час зі зброєю люди ходять.

Запитуєш у провідниці: "Куди ми все ж таки їдемо?". Вона: "А куди м

Джерело