Премія "Кіноколо" принесла фільму Катерини Горностай "Стоп-Земля" п'ять нагород (найкращий фільм, найкращий сценарій, найкраща режисерська робота, найкраща акторка та відкриття року), поповнив колекцію відзнак, які картина збирає з дня міжнародної прем'єри.
Влітку фільм отримав "Золотого дюка" на Одеському міжнародному кінофестивалі, а навесні – "Кришталевого ведмедя" на Берлінському кінофестивалі від юнацького журі конкурсної програми Generation 14plus.
Перемоги "Стоп-Землі" не дивують, адеж фільм одразу промовляє до двох поколінь – 16-літніх та 30+; беззастережно обеззброює інсайтами ("боже, й мені все дитинство це товкмачили"); та нагадує про виклики дорослішання, які, здається, не закінчуються ніколи. Окрема насолода – мова, якою говорять підлітки у фільмі.
Як знімальній групі вдалося зняти такий якісний фільм та які складності були під час фільмування – про це та інше читайте (або дивіться) інтерв'ю з режисеркою Катериною Горностай.
Катерино, ми говорили з тобою про цей фільм ще у 2016 році. Виходить, ти працювала над ідеєю п'ять років?
Так, ми почали писати перший драфт у 16-му році.
Як за цей час змінилася ідея та фільм?
Було декілька етапів. Перший і основний – спочатку фільм був написаний про те, що я пам'ятала.Потім мені стало цікаво якось там змінювати стать персонажів, наприклад, щоби змінювалися у них стосунки через це, до головних персонажів додала якісь штуки, яких не було. Тобто гралася з драматургією, і це був другий етап.
Третій етап – кастинг, коли ми побачили людей, яким от зараз 16 років, і вони прийшли до нас на інтерв'ю. От ці 25 людей, які опинилися у фільмі, і лабораторія (підготовча лабораторія для непрофесійних акторів, – авт.), яка у нас була, вона перевернула: у якийсь момент сама лабораторія стала важливішою за зйомки фільму, тому що вони такі круті, що хотілося багатьом дати голос, окрім тих восьми персонажів, які були від початку головними у цій історії. Мені хотілося ще наситити фільм, і ми продумали багато маленьких історій.
Читав у твоєму інтерв'ю для Deutsche Welle, що під час лабораторії герої не бачили сценарію.
Так, і це дуже правильне рішення, бо мені хотілося, щоби це була історія, у якій ми всі разом щось робимо, і це дуже багато активів, пов язаних з дуже різними штуками: з голосом, рухом, автобіографічними текстами. Кіно ми теж знімали з ними документальне, типу реальність, яку вони самі знімали, своє життя. Ми потім змонтували їм тригодинний фільм, він існує, але типу дуже секретний. Ми його подивилися тільки самі. Але це дуже крутий фільм, мінісеріал по суті по 10 хвилин серія.
Він лишиться секретним?
Поки що так, бо це дуже відвертий фільм для них. Можливо, колись за декілька років я в них запитаю: "Ребята, может покажем?"
Мені важко сформулювати одним реченням про що саме твій фільм, але, напевне, це історія першої закоханості головної героїні. Ти погоджуєшся з цим?
Я б навіть сказала, що це не просто історія першої закоханості, а історія першої точки у житті, коли починаєш про себе більше розуміти через травматичний досвід. Там немає як такої травми, але є внутрішня травма через неприйняття іншої людини, і це дуже потрібний досвід для того, щоби вискочити з ілюзії. Після цього розумієш, що ти всесильний, але не все від тебе залежить. Дуальність дає величезний поштовх на те, щоби рухатися далі і взагалі робити по життю все, що завгодно.
"Стоп-земля" – це дитяча гра, і, здається, вона також називається "Вище ноги від землі"?
Можливо, так.
У які ігри ти грала у дитинстві?
У "Стоп-земля" грала, "Козаки-розбійники". Причому у нас була дивна версія "козаків", тому що хлопці були на веліках, а дівчата на ногах. І ми, дівчата, намагалися їх піймати.
Тобто вони були розбійники, а моя задача – я єдина була на веліку з дівчат – щемити хлопців для того, щоб дівчата, які у засідках сиділи, їх зловили. Це було дуже весело. Пам'ятаю, якесь одне літо, коли приходиш додому, – а тоді мода була странна: топік та шорти, – і просто чорна смуга у мене була на животі від пилюки через те, що їздиш цілий день, наматуєш коло кварталом.
У фільмі є епізод, де герої грають у пляшечку. Ви грали у пляшечку?
Так, але не дуже. Це була дитяча стадія, коли у нас була хлопчача компанія у дворі. Але коли ми стали старші – якось цим відрізняється моя особиста історія від історії героїні, – у нас не було хлопців у компанії, тому ми не грали у пляшечку, ми просто цілувалися з дівчатами після випитих напоїв, так би мовити.
Це є у фільмі.
Да, да.
У мене з цього приводу виник сумнів, елемент недовіри. Реально сучасні підлітки грають у "Стоп-земля", у пляшечку чи це проєкція твоїх спогадів?
Підозрюю, що це може бути проєкція, бо це архаїчні речі. Я намагалася звірятися з усім, що написано, із усім, що вони (герої, – авт.) будуть робити у кадрі. Наприклад, у нас є сцена домашньої вечірки, і ми довго не могли підібрати пісню. Мені хотілося щось хіп-хопове, але сучасне, але вони (герої, – авт.) українські не дуже якби, на жаль, і я теж якось не змогла нічого вибрати. І тут я згадала про наш простий хіт всіх "времен и народов" – "Той день, коли". Це пісня з мого дитинства, це теж моя проєкція.
Ти кажеш, що сподіваєшся, що коли сучасні підлітки будуть дивитися фільм, то знайдуть для себе певні відкриття, поєднаються з чимось із цього фільму. Думаєш, їм буде зрозуміла ідея гри "Стоп-земля"?
Майже впевнена, що буде. Неважливо, яка це гра насправді, бо це елемент підйому і дуже великого сплеску енергії, яку тобі потрібно кудись віддати. Це ми зараз, уже після тридцяти, такі трохи кволенькі, не можемо дожити до світанку на вечірці, а вони можуть все. Це такий вік, коли великий заряд.
У мене колись була теорія: я з дитинства думала, що дитина народжується з суперпотужним зарядом, через який дітям, наприклад, не холодно. Я після 18 чи 19 років почала мерзнути взимку, а до того можна було ходити без шарфа, шапки, і було офігенно. Коли ти дитина, ти просто витрачаєш енергію, а далі починаєш її економити.
Чому тема дитинства і підліткового віку настільки важлива для тебе?
Бо це точка мого життя, коли відчувала, що це прям сходинка. Інколи йдеш по дорозі, дорога трошки йде вгору, і ти ніби не відчуваєш, що якийсь там певний кут, і ти змінюєшся. Але от це прям момент дуже такого стильного перебування у собі і розуміння, що це важливий досвід. Тому мені стало цікаво спробувати про це зняти, бо такі речі найцікавіші.
Фільм не автобіографічний, але частково й про тебе.
Да, дуже багато, багатими частками, да.
У фільмі ти береш інтерв'ю у героїв, ми чуємо твій голос, бачимо тебе наприкінці фільму. Хто ця героїня, хто бере інтерв'ю?
Спочатку для нас було неважливо, хто це говорить. Якась людина, яка очевидно має довіру цих людей, які у кадрі перед нею знаходяться. А потім ми почули відгуки від знайомих, що треба розуміти більше, хто ця людина. Якщо це питання з'являється, то має бути вирішено. І тоді виникла ідея з таким фіналом. Не знаю, для мене все одно важливішим у цій історії є те, що це місце, в якому герої можуть бути відкриті.
Це для мене перетин між ігровою та документальною формою.
Так, з цим є загравання.
Те, що кажуть герої, – це їхні репліки як героїв чи як виконавців ролей?
По-різному, і мені, наприклад, не хочеться казати: "От це стосується нашої героїні, а це, наприклад, вигадка". У нас була домовленість, що ми спілкуємося як звичайна людина з людиною, але через призму персонажа. Тобто вони пережили весь шлях фільму, знали історію фільму, і відчували свої ролі, як режисер.
Багато було імпровізацій?
Ми розпланували і розкадрували фільм повністю. Здебільшого це було так: у нас є сцена, і ми знаємо, про що ми говоримо у цій сцені, ми знаємо, з якої точки виходимо, а от у кінці де ми маємо опинитися, і те, в які слова вони (герої, – авт.) запаковують те, що треба сказати по сценарію, і все інше – це імпровізація.
"Мені імпонує ідея, що це україномовне кіно"Ти згадала про мову. Ти прийняла доволі, як на мене, нетипове для українського кіно рішення: твої герої російськомовні у житті.
Якась частина з них.
І от ця лабораторія, про яку ти говорила, вона була присвячена і тому, щоби зробити російськомовних підлітків україномовними?
Це була вторинна вигода лабораторії, це не стояло першочерговим завданням. Все-таки це було про інше, але ми говорили українською мовою, всі тренери говорили українською мовою, і я намагалася контролювати, наскільки це було можливо, що коли вони йдуть кудись з класу на перерву, вони також би спілкувалися українською мовою, і часто їм нагадували, що у нас українська, українська, українська. І вони спочатку забували, а потім це все якось прийнялося ними. Плюс я просила їх читати українською у той момент, коли ми проходили лабораторію: це завжди допомагає трошки всотувати мову, і багато з них зробили суперуспіхи у плані розмовної української, вони взагалі нею не володіли. У нас є декілька героїв, які стали імпровізувати українською, і це, блін, круто.
Ти прийшла в ігрове кіно з документалістики, і зазвичай я чую від документалістів тезу про те, що герою краще говорити тією мовою, яка є для нього найприроднішою. Це я чую і від режисерів ігрового кіно. Чому ти вирішила, що твій фільм поза цією тезою? В тебе герої – непрофесійні актори, і зрозуміло, що це надзадача – домовитися з ними, аби вони говорили тією мовою, яку потрібно тобі як авторці фільму.
Мені імпонує ідея, що це україномовне кіно. Можна було, звісно, їхати у західні регіони, набирати групу там, наприклад, це було б набагато легше у плані мови, але це з різних логістичних питань
Джерело
